Масовий наплив мігрантів в Україну: правда чи міф?
Останнім часом в українському суспільстві наростає дивна і поки незрозуміла мені істерія з приводу залучення трудових мігрантів: відео в соціальних мережах з назвами «Індуси у Львові», «Наплив індусів у Хмельницькому», «Бангладешці на Закарпатті», обговорення цієї теми в ефірах та публікаціях ЗМІ.
Що показує статистика мігрантів в Україну за останні роки?
Для того, щоб розібратись в цьому питанні СЕО компанії “Хаскі” Олексій Ящук пропонує одразу перейти до статистики. Кількість офіційно виданих дозволів на роботу в Україні для іноземних працівників за січень-квітень 2026-го року – 3554. Три з половиною тисячі для всіх іноземних працівників! Так, за динамікою це трохи більше, ніж в 2025-му, коли за весь рік видали трохи більше 7 тисяч дозволів. Так само це більше, ніж в 2022-2024 роках, коли щороку видавали від 3 до 4,7 тисяч дозволів. Але це суттєво менше, ніж було до 2022-го року, коли щороку видавалось близько 10 тисяч нових дозволів на роботу для іноземців та ще кілька тисяч продовжувались.
Теоретично можна припустити, що раніше мова йшла про більш кваліфікованих фахівців, оскільки до 15 жовтня 2022 року за українським законодавством іноземцю потрібно було платити офіційну місячну зарплату в розмірі від 5 до 10 мінімальних зарплат (в залежності від категорії), що було доволі суттєво вище загальних середніх значень по ринку. Але цю норму скасували ще в кінці 2022-го. Досі кількість виданих нових дозволів на роботу для іноземців не наблизилась до значень 2019-2021 років.
Також можна припустити, що частину працівників завозять нелегально, тому їх не видно у офіційній статистиці. Але тоді питання – що заважало робити це раніше? Ринок праці відчуває суттєвий дефіцит робочої сили мінімум з 2015-го року. Ситуація перед повномасштабним вторгненням Росії була не набагато кращою, ніж вона є сьогодні. То чому напливу трудових іммігрантів ми почали боятись лише зараз?
Чому не працює сценарій масового напливу мігрантів?
Для того, аби більш-менш об’єктивно оцінити зазначену «загрозу», давайте спробуємо оцінити логіку прийняття рішень учасниками процесу залучення іноземців на роботу.
Чому іноземець має обрати Україну, щоб поїхати на заробітки? Країна ще в 2021-му році займала передостаннє місце в Європі за рівнем середньої зарплати. Після 24.02.2022 та подальшої девальвації гривні Молдова нас обігнала. Тепер ми офіційно країна з найменшою середньою зарплатою в нашій частині світу.
В Україні більше 12 років йде війна, 4 з яких – повномасштабна. Жодне велике місто або місто з промисловими чи виробничими потужностями не є безпечним. Можливо, в Україні зразкове трудове законодавство? Або судова система, яка захистить права іноземного громадянина? За кожним з цих пунктів Україна буде серед аутсайдерів в Європі.
А коли ми говоримо про робочу силу із далеких країн – наприклад, з Індії, Бангладеш, Колумбії –, то порівнювати доводиться не лише з Європою, а й з усім світом, бо звідти до України дорога дуже неблизька. Які ще причини у іноземців працювати в Україні, якщо приблизно з тими ж затратами зусиль, часу та фінансів вони можуть отримати більш високооплачувану роботу в інших, часто більш розвинутих соціально та інфраструктурно, країнах?
Якщо подивитись з боку роботодавця, то саме йому потрібно конкурувати за цих потенційних іноземних робітників на світовому ринку. Навіть якщо у нього опустились руки, і він не зміг чомусь знайти всередині країни будівельників, вантажників або прибиральників на зарплату 40-50 тисяч грн. на місяць (вважаю, що з нижчою пропозицією оплати залучення іноземців малоймовірне), він стикнеться з рядом проблем: кілька місяців часу з моменту початку оформлення документів до моменту приїзду робітників; додаткові фінансові затрати на отримання дозволів; мовний бар’єр; невідомий рівень кваліфікації… Швидше за все, я перерахував не всі потенційні ризики. Але вже цього достатньо, аби відлякати більшість роботодавців від цієї ідеї.
Протиставлення трудових мігрантів та ВПО
Панікери співставляють іноземних робітників та ВПО, ставлячи питання «Чому не залучають останніх, а завозять мігрантів?».
По-перше, як ми вже розібрались, нікого масово ще не завозять. По-друге, як керівник бізнесу, через який проходять тисячі різних працівників зі всіх куточків країни, і у якого є багато знайомих менеджерів в інших бізнесах, я можу стверджувати, що ніякого упередженого ставлення до ВПО немає. Максимум – можуть попросити відповісти, чий Крим, і хто розпочав війну. А ті одиничні випадки, коли не наймають на роботу через місце народження, свідчать лише про нездоровість, недалекоглядність та негативні перспективи таких окремих бізнесів.
Відповідно ВПО отримують ті ж пропозиції роботи, що і всі. Їх (пропозицій) – вже мільйони. Для того, щоб переконатись у цьому, достатньо зайти на всім відомі сайти пошуку роботи.
Звичайно держава може захотіти простимулювати наймання ВПО, надавши пільги роботодавцям або оплачуючи житло для самих ВПО. Щоправда, таким чином держава створить менш вигідні умови для великої кількості людей з інших територій України, які живуть за межами своїх рідних населених пунктів, наприклад, через економічні чи особисті причини – мільйони людей приїжджають до Києва, Львова, Одеси та інших великих міст України, винаймаючи там житло, але вони під програму для ВПО не потраплять. Знову ж таки, в ситуації, коли в країні більше 10 років спостерігається наростаючий дефіцит робочої сили, про які стимули для роботодавця може йти мова, якщо цей роботодавець конче потребує людей для свого бізнесу? Навіщо державі надавати йому пільги, якщо для нього щастям буде просто закрити свої вакансії та забезпечити функціонування бізнес-процесів без збоїв?
Головна проблема ринку праці — не трудові мігранти
На мою думку, проблема українського ринку праці не у ВПО і не у мігрантах. Головна проблема зараз – дефіцит чоловіків. Частково він викликаний тим, що сотні тисяч чоловіків захищають Україну в лавах ЗСУ. Та об’єктивно більше ринок втратив від нелегальної еміграції (втечі) чоловіків за кордон та внаслідок переховування від мобілізації. Незалежно від того, мова про ВПО чи ні, переважна більшість чоловіків призовного віку, які не мають «броні», не хочуть ставати на облік в центри зайнятості та не хочуть офіційно працевлаштовуватись на роботу, бо інформація про них одразу потраплятиме до ТЦК. Внаслідок цього ринок «почорнів». І що б зараз вже не робили з процесом мобілізації, до завершення війни з РФ ситуація не покращиться, бо занадто глибоко в суспільній думці укорінилось уявлення про те, що «в ТЦК – нехороші люди» і «воюють бідні, а багаті відкупляються».
Тому «цивільні» чоловіки, які залишились в Україні, продовжать переховуватись. Роботодавцям та державі в цілому варто думати про те, як зробити традиційно чоловічі професії доступними для жінок. Звичайно, про роботу в шахтах не йдеться, але ринок вже знає не одну історію про жінок-водійок штабелерів, жінок-водійок вантажівок, жінок-вантажниць, жінок-комплектувальниць, жінок-кур’єрок тощо. Для реалізації таких кейсів недостатньо просто відкрити вакансію «для жінок», тим більше що гендерні упередження, зокрема в процесі пошуку і найму персоналу, прямо заборонені нашим законодавством. Тут мова має йти про організацію робочих місць і процесів таким чином, щоб такі роботи фізично і законно могли виконувати жінки: зменшення максимальної ваги товару, організація робочих місць в форматі «товар до людини», а не навпаки, застосування техніки в роботах на виробництвах і складах, запровадження реального навчання для перекваліфікації, де це можливо, та багато інших рішень, які дозволять активно залучати жінок.
На сьогоднішній день це об’єктивно одне з небагатьох рішень, які можуть покращити ситуацію на ринку праці. А мігрантів, зокрема і з Індії та Бангладеш, нам варто починати боятись тоді, коли наша економіка хоча б почне наздоганяти інші найбідніші економіки Східної Європи. Тобто буде це нескоро.